______________________________________________________________

КОРСУНСЬКИЙ ЧАСОПИС

2004 № 12

______________________________________________________________________________________________________

 
ДОСЛІДЖЕННЯ. РОЗВІДКИ

СТАНІСЛАВ  СТЕПЕНЬКІН,

старший науковий співробітник  історичного   музею (нині - завідувач історичного музею) Корсунь-Шевченківського     державного історико-культурного заповідника, кандидат історичних наук

 

ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА КОРСУНЩИНІ

І. Причини гайдамацького руху. Загальні відомості з діяльності гайдамацьких загонів та польських військ

В історії України ХVІІІ ст. пройшло під знаком гайдамацького руху. Це був останній етап багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу, останній сплеск козацької вольниці. На той час Лівобережна Україна (Гетьманщина) являла собою вже затухаючу державність під владою Російської імперії, а Правобережна Україна залишалася під владою Речі Посполитої і її українське населення зазнавало значних утисків. Гетьманщина вже втратила свою пасіонарність, оскільки всі верстви її населення були більш-менш вдоволені своїм становищем, а соціально активні елементи переселялися на Правобережжя, де утиски польської адміністрації тримали українців у постійному стані протидії існуючій владі. Правобережна Україна залишалась останнім вогнищем визвольної боротьби українського народу, тому що  незначне населення і слабкість влади сприяли підтримці традиційної козацької вольниці. Однак антипольські виступи на Правобережжі вже не були суто козацькими, як це було в попередні десятиліття. Вони були сильно розбавлені селянськими і міщанськими елементами. Тому ці виступи в історіографії називаються не козацькими повстаннями, а рухом гайдамаків.

Гайдамацький рух не оминув і Корсунщину, оскільки вона лежала в зоні стійкого збереження козацьких традицій. Тут ще пам’ятали славні часи Корсунського козацького полку, тому місцеве населення виявляло постійний неспокій, пам’ятаючи про минулі вольниці. Та й через землі краю часто проходили загони гайдамаків, які збиралися в Степу і йшли до прикордонних повітів.

Тема гайдамацького руху на Корсунщині в українській історіографії практично не розроблялась. Відома лише одна робота з цього питання. Це стаття професора отця Юрія Мицика “Дещо з гайдамацького минулого Корсунщини”, вміщена до книги Ю.А. Мицика та С.Ю. Степенькіна “Корсунщина козацька” (м.Корсунь-Шевченківський, 1997). Однак поданий матеріал майже не містить документальних джерел про діяльність гайдамацьких загонів саме на Корсунщині.

У загальних працях з історії України та спеціальних роботах з гайдамаччини тема діяльності гайдамаків у районі Корсуня так чи інакше порушувалася. Першим науково обгрунтував позитивну роль руху гайдамаків український історик Володимир Боніфаційович Антонович у своїй праці “Исследование о гайдамачестве”, яка вперше була надрукована в частині ІІІ тому 3 археографічної збірки “Архив Юго-Западной России” у 1876 р. як передмова. У ній він проаналізував політичну ситуацію на Правобережжі з 1712 р. до початку Коліївщини 1768 р., показав співвідношення сил гайдамаків і поляків. Стосовно Корсунщини історик дослідив діяльність деяких гайдамацьких загонів на території краю, а також становище місцевого населення. Більше праць, в яких так чи інакше показувався гайдамацький рух на Корсунщині, не було.

Новий етап у дослідженні гайдамацтва в регіоні почався в радянський період. Його вершинами були праця А.П. Лоли і збірка матеріалів ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю Коліївщині. Дослідження історика Андрія Павловича Лоли “Гайдамацький рух на Україні в 20 – 30-ті рр. ХVІІІ ст.” є найбільшою за обсягом працею з історії гайдамаччини. Вона вийшла 1965 р. У ній на основі переважно вже опублікованих джерел автор досить широко показав події, що відбувались  на Правобережній Україні, у т.ч. є окремі згадки і про  Корсунщину. У книзі детально було розглянуто причини гайдамацького руху, показано діяльність загонів гайдамаків у районі Корсуня.

До збірки “Коліївщина 1768” ввійшло ряд статей, виголошених на наукових сесіях в Києві та Умані і виданих у 1970 р. Питання історії Корсунщини торкаються статті Д.І. Мишка “Боротьба трудящих мас Правобережної України напередодні Коліївщини за своє визволення  і возз’єднання з Росією (30 – 50-ті роки XVIII cт.)” та К.І. Стецюка “Коліївщина – велике народно-визвольне антифеодальне повстання на Україні XVIII cт.” Вони стосувалися як гайдамацького руху на Правобережжі, так і Коліївщини зокрема. Крім загального матеріалу, до збірки ввійшли  повідомлення про діяльність загонів гайдамаків на Корсунщині, а також про події в краї в період Коліївщини.

Джерельна база даного дослідження складається з актових та наративних джерел, які відображають історію гайдамацького руху на Корсунщині. Основна їх частина була опублікована в археографічних збірках  “Архив Юго-Западной России” і “Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст.”, а також статтях Г.Ю. Храбана “Два документи про Коліївщину” та Ю.А. Мицика “Листи шляхтича Завадського про Коліївщину”,  що були надруковані відповідно у № 2 “Українського історичного журналу” за 1966 р. та у № 3 “Корсунського часопису” за 1996 р.  Було використано також повідомлення про дії гайдамацького загону О. Ляха в районі Корсуня, що знаходяться в Центральному державному історичному архіві України у м.Києві.

Діяльність гайдамацьких загонів на Корсунщині представляє значний інтерес для дослідників. Адже гайдамаччина є продовженням козацької традиції, що існувала тут більше, ніж 100 років. У 1711 р. після майже десятирічної перерви польська адміністрація встановила свій контроль над Правобережною Україною, у т.ч. і над Корсунщиною. 1712 р. вона ліквідувала Корсунський козацький полк. Частина населення краю переселилася на Лівобережжя. Тих, хто залишився, було позбавлено козацьких прав. Але козацький дух не зник. Він залишився в особі гайдамацького руху, останнього етапу визвольного руху на Правобережжі.

Які ж причини гайдамацького руху?

ХVІІІ ст. у польській історіографії отримало назву “період золотої шляхетської вольності”. У цей час на Корсунщині, як і по всьому Правобережжі в цілому, панувала анархія, яка обезсилювала польську владу. Оберігаючи свої права, шляхта добилася повного контролю над регіоном, вона звільнялася від всіх податків. Це спричинило її повну непокору державній владі і свавіллю над українським населенням.

Після приєднання Корсунщини до Речі Посполитої багато міщан та козаків було переведено до стану посполитих. Їм спочатку було надано слободи. Але вже у 20-х рр. ХVІІІ ст. було введено грошову та натуральну ренти. Надзвичайно обтяжливою для посполитих стала пропінація – монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв. Шляхтичі часто здавали свої маєтки в оренду і посесію. Орендарі і посесори самовільно почали встановлювати численні  побори, які приводили до розорення посполитих. Міщанам  заборонялося жити за межами міст і містечок, їх примушували будувати будинки, мостити вулиці, ремонтувати мости та греблі, а також платити грошові чинші.

До економічного гноблення додався національний і релігійний гніт. Польська влада не дозволяла видавати українські книжки, закривала українські школи і православні парафії. Сейм 1717 р. прийняв конституцію про закриття всіх православних церков. Уніатський собор 1720 р. у Замості проголосив уніатську церкву єдиною законною церквою грецького обряду на території Речі Посполитої.

Через всі ці утиски почалися масові втечі населення Корсунщини на Лівобережну Україну та Запоріжжя. Так, у протоколі допиту гайдамаки Сави Бурмистера 1761 р. зазначалося, що “родом він з ... Корсуня .., пішов на Січ Запорозьку ... в курінь Канівський” [3, 309].

Більшість населення краю не корилася польській владі. Шляхтич Микола Журахівський писав: “Піддані в цьому краї ... по природі схильні до всілякого роду злочинів, вбивств і заколотів” [1, 382]. Капітан Анджей Росцеський, комендант гарнізону міста Вербича, писав, що “Гультяйство скрізь навколо нас волочиться по 15, по 30 (душ), інші по четверо, по п’ятеро. Шляхи наші позабирали у тих краях, як от з Кального Болота, з Лисинки, з Умані, на дорогах чатують, нападають щодня, велику чинять сваволю, не бояться    нікого ...” [7, 128]. Ректор Овруцької єзуїтської колегії скаржився до повітового суду: “Через невгамовні та довготривалі у цих краях козацькі бунти ... шляхта та ксьондзи ... Київського воєводства змушені були ... тікати в чужі воєводства” [4, 38].             

Людей, які боролися проти польської влади, називали “гайдамаками”. Зазначимо, що термін “гайдамака” тюркського походження і походить від слова “гайда” – “турбувати”, “гнати”, “переслідувати”. Крім ведення партизанської боротьби з польською владою, гайдамаки нерідко й просто грабували.

Вперше назва “гайдамаки” з’явилася 1715 р. у листі кошового отамана Івана Малашевича до регіментаря коронних військ Уманського повіту. У ньому зазначалося, що він послав до регіментаря козаків, які “мають шукати тих гайдамаків, шкідників ваших (польської адміністрації. – С.С.)” [7, 127].

До загонів гайдамаків входили селяни, міщани, козаки, а також деякі шляхтичі. Опираючись на підтримку місцевого населення гайдамаки, у випадку невдачі, досить швидко змішувалися з жителями краю. Гайдамацькі загони в основному організовувалися в степах, які тягнулися від гирла р. Тясмин до впадання р. Синюхи в р. Південний Буг. Також ці загони створювалися у Чорному та Кучманському лісах, що межували зі Степом. Через незначну кількість військ регіментар коронних військ Малинський доносив коронному гетьману, що немає ніякої можливості “оберігати Україну” [2, Ч.ІІІ, Т.3, 144].

Загони гайдамаків очолювали “ватажки”. Вони організовувалися в Степу і переправлялися на волость через порубіжні річки: Вись, Синюху і Тясмин. Так, згідно з допитом ватажка одного з таких загонів Івана Подоляки, у 1750 р. Лесько Мотовилівський зібрав загін з 12 чоловіків під Гардом Запорізьким і, “перейшовши границю вверх Висі, мимо Канев, Богуслав, Лисянку, Корсунь, Білуцерков, Хвастов, в ліс під Мотовиловку; в тим лісі также Леско Мотовиловскій оутікл от гайдамак і не вертався; гайдамаки з помеже себе обравши мене, Івана Подоляку, за ватажку, ішли мимо Ясногородки аж ку Дніпру, Дніпром в гору плинули ку Любичу, противно Любича вишли на берег Полского панства” і почали розоряти шляхетські маєтки [2, Ч.ІІІ, Т.3, 529]. Це повідомлення підтверджує, що Корсунь лежав на шляху гайдамацьких загонів зі Степу на волость.

Для успішної кампанії гайдамаки збирали фураж і наймали провідників. Так, у 1734 р. посполитий Супрун Кияшко на допиті свідчив, що він згодився провести загін гайдамаків зі свого    с.Борек Чигиринського староства “мимо Лебедина, перебрався через річку Рось по броду біля Корсуня” [2, Ч.ІІІ, Т.3, 161]. Цей загін розорив село Білозір’я, але був розбитий російським полковником Дуніним. Полонені гайдамаки були видані полякам.

Нечисленні загони гайдамаків не нападали на великі міста, а обмежувалися грабунком проїжджаючих купців, шляхтичів і      євреїв, знищенням шляхетських маєтків. Великі загони нападали на міста та польські фортеці. Гайдамаки розоряли їх і вбивали представників польської державної адміністрації, євреїв та ксьондзів. Через нестачу військових сил поляки нападали на гайдамаків, коли вони вже поверталися зі здобиччю. Але часто гайдамаки поверталися ні з чим.

Польська армія протягом всього ХVІІІ ст. налічувала 12 тис. солдатів і поділялася на 4 дивізії чи “партії”: Великопольську, Малопольську, Сандомирську і Українську. До останньої “партії” належали і війська, розташовані на Корсунщині. Партію очолював регіментар,  і вона включала 3 тис. вояків, які повинні були охороняти Україну від Дніпра до Дністра. Війська “партії” поділялися на хоругви. Солдати незаконно збирали провіант, вводячи різні побори.

У 1723 р. коронний гетьман Адам Сенявський, розуміючи, що військових сил недостатньо, створив міліцію з безземельної шляхти. Але її загони швидко розпалися. У 1750 р. сеймик Київського воєводства постановив збирати податок зі своїх маєтків –  100 тис. злотих (зл.), з якого 20 тис. йшло для плати військам Української “партії”, а 80 тис. зл. – для створення своєї міліції. Було створено 3 хоругви по 100 чоловіків на чолі з ротмістрами. Але у 1754 р. шляхта відмовилася давати кошти на утримання цієї міліції і вона була розформована.

На початку ХVІІІ ст. для оборони від гайдамаків створювалася надвірна міліція, яка охороняла володіння свого пана. Вона набиралася з посполитих, яких звільняли від повинностей. Так, до надвірної міліції Корсуня було зачислено Михайла Казана з с. Дацьок [14, 108]. Її очолював полковник, призначений з шляхти. Надвірна міліція для своїх потреб конфісковувала фураж у населення. Але вона рідко вступала в сутички з гайдамаками, а часто й приєднувалася до них. Тому надвірна міліція слугувала своїм власникам в основному для нападів на сусідніх шляхтичів.

Отже, причинами гайдамацького руху в Україні, і Корсунщини зокрема, були економічний, національний і релігійний гніт населення польськими властями. Гайдамацькі загони створювались у Степу за межами Речі Посполитої і звідти вирушали на волость. Корсунщина часто ставала на їхньому шляху. Нечисленність і слабкість польських військ сприяли поширенню гайдамацького руху.

 

ІІ. Гайдамацький рух на Корсунщині 1734 – 1750 рр.

У першій половині ХVІІІ ст. гайдамацький рух у краї поступово наростав. У 20-х – на початку 30-х рр.  ХVІІІ ст. тут діяли невеликі загони гайдамаків. У наступні роки діяльність цих загонів активізувалась і посилилась. Сплеск діяльності гайдамаків припав на 1734 – 1738 рр. Цьому сприяла криза в Речі Посполитій, пов’язана з виборами нового короля (король Август ІІ помер на початку 1733 р.). Під час обрання нового монарха сейм розколовся на два табори. Більшість обрала Станіслава Лєщинського, а меншість – Августа ІІІ, саксонського курфюста. На запрошення меншості на територію країни ввела війська Росія. Вона і вирішила цю справу на користь Августа ІІІ.

Боротьба за польський престол привела до тривалих заколотів як по всій території Речі Посполитої, так і Корсунщині зокрема. Серед населення краю поширилася чутка, що російське військо прийшло визволити Правобережну Україну від польської влади і воно сприятиме відновленню козацьких полків у регіоні. На початку 1734 р. почалися заворушення українського населення.

Посполиті за допомогою козаків почали виганяти шляхтичів та їхніх управителів, розоряти шляхетські маєтки, знищувати документи, вбивати поляків і євреїв. Так, у скарзі корсунського старости Йозефа Яблоновського від 1737 р. зазначалося, що 13 березня 1734 р. загін гайдамаків напав “на містечко Корсунь вночі і там, заставши євреїв, які як жили у Корсуні, і які втекли сюди, 27 чоловік забили, решта, що могла залишитися від цієї різанини, виїхала до Полісся Київського і на зараз (1737 р. – С.С.) жоден єврей не живе в Корсуні” [2, Ч.ІІІ, Т.3, 251].

На червень 1734 р. гайдамацький рух набув такого розмаху, що київський каштелян Стецький зазначав у своєму універсалі: “Наші піддані у Київському воєводстві все сильніше і сильніше приєднуються до заколотників; вони нападають на двори, грабують, мучать, проливають невинну кров, скоюють вбивства, творять розбої і грабежі, попираючи не тільки закони Речі Посполитої, але й Божественні” [1, 442].

Навесні 1736 р. гайдамацький рух на Корсунщині пожвавився. Гайдамацькі загони, що були тут, вели тяжкі бої з польськими військами. У 1736 р. коронний гетьман організував черговий похід проти “гайдамацької зухвалості і селянських бунтів”. Польські   війська    розташувалися     між Дніпром і Дністром, а вздовж Дніпра стали російські війська.

У 1737 р. регіментар Української “партії” розіслав універсали по всіх містах, містечках і селах українських воєводств, у яких погрожував покаранням місцевих жителів, якщо вони при появі гайдамаків не будуть намагатися їх знищити чи арештувати. Але цей наказ населення зігнорувало. Гайдамаки ніколи не одержували відмови від місцевих жителів у постачанні їх провіантом [1, 390-391].

Незважаючи на каральні акції польських і російських військ на Правобережній Україні, гайдамацькі загони на Корсунщині у 1738 р. продовжували вперту боротьбу проти польської влади. Проте на кінець року гайдамацький рух послабився. Гайдамаки зазнали значних втрат. Багато хто з них переселився на Лівобережну Україну і Запоріжжя.

Визвольна боротьба в краї не припинялась і в 40-і рр. ХVІІІ ст. У Чорному, Лебединському, Чутівському, Мотронинському та інших лісах формувалися нові гайдамацькі загони. Головною умовою гайдамацького руху залишалася підтримка його населенням.

1743 р. у Корсуні шляхта зібралася на сеймик з питань боротьби проти гайдамацьких загонів. Але гайдамаки напали на місто і розігнали цей з’їзд. Після цього гайдамаки вирушили до містечка Медведівка Корсунського повіту, де спалили шляхетський будинок [5, 65].

У липні 1744 р. головнокомандуючий російськими військами ландграф Людовик Гессен-Гамбурський видав маніфест, у якому закликав вжити найсуворіші заходи проти “регулярних і не регулярних руських (українських.. – С.С.) ополчень, які своєвільно наносять образи громадянам Речі Посполитої” [1, 444]. Росіяни, покидаючи межі країни, розсіювали загони гайдамаків, проте після їхнього відходу на Корсунщині знову почав діяти гайдамацький загін на чолі з Федором Тараном [1, 445].

Гайдамацтво поступово посилювалось і зробилося немовби нормальним явищем у краї. Кількість посполитих, що вступали до гайдамацьких загонів, постійно збільшувалась. З’явилася тенденція до перетворення розрізнених виступів у загальне повстання народних мас проти польської влади. Така можливість, здавалося, настала у 1750 р., і лише розрізненість дій гайдамацьких загонів та відсутність     якої-небудь

зрозумілої програми дій дозволили польській владі попередити катастрофу тими екстреними діями, що були вжиті військовими начальниками, шляхетськими сеймиками і російською прикордонною адміністрацією.

З початком весни 1750 р. декілька гайдамацьких загонів ввійшло в межі Речі Посполитої з боку Степу. Цьому сприяв і повний розвал військ Української “партії”. У районі Корсуня з’явився загін, який складався з козаків Бугогардівської паланки Запорізької Січі, на чолі з Олексієм Ляхом. 9 травня 1750 р. цей загін напав на Корсунь, де в той час проходив традиційний ярмарок. Гайдамаки “зруби підпалили.., сідла побили.., грабували”. Були вирізані всі євреї. Потім гайдамаки пішли на село Таганчу. Розправившись з місцевими крамарями, вони рушили до Ржищева, а звідти – вниз по Дніпру. Полякам вдалося розбити цей загін і арештувати 50 повстанців [9].

На середину травня 1750 р. на Київщині діяло понад 1 тис. гайдамаків. Їхня кількість постійно збільшувалася. Вони знаходились і в районі Корсуня. На допиті у переяславському суді гайдамака Марченко зазначав, що він і його товариші поруйнували під Корсунем чимало шляхетських маєтків [5, 72].

З весни до зими 1750 р. на Корсунщині постійно діяли загони гайдамаків, які наводили жах на шляхту. Останні через це не могли вести своє господарство і не могли отримувати доходи від маєтків. Шляхта  відмовлялася від ведення судових   справ,   оскільки   їхати   у   міста,       де         знаходилися гродські суди, було небезпечно через напади гайдамаків. Шляхтичі Київського воєводства писали коронному гетьману: “Плачевний стан нашого воєводства, воно позбавлене всілякого захисту і допомоги, між тим як постійно посилюється свавілля гайдамаків, що вриваються в наше воєводство з-за російського кордону, вони спустошують країну, проливають невинну кров і не щадять священних храмів” [1, 456].

Уряд Речі Посполитої докладав всіх зусиль, щоб придушити гайдамацький рух: готував війська і мобілізовував місцеві сили. На допомогу полякам прийшли російські війська.

До кінця 1750 р. поляки і росіяни провели значні каральні акції проти гайдамаків. Більшість гайдамацьких загонів, зазнавши поразки, відступила на Лівобережжя та Запоріжжя. Однак повністю зломити гайдамацький рух не вдалося, він жеврів протягом 18 років і, нарешті, обернувся страшною катастрофою для поляків на ім’я “Коліївщина”.

Отже, гайдамацький рух на Корсунщині у 1734 – 1750 рр. був визначним явищем, який сприяв подальшому розвитку визвольної боротьби. Виступи гайдамаків носили локальний характер і не мали чіткого плану та належної організації. Це приводило їх кожного разу до поразки. Але, незважаючи на несприятливі умови, визвольний рух в краї продовжувався і досяг свого апогею в наступні роки.

 

 Гайдамацький рух у 50 – 60-х рр. ХVІІІ ст. Коліївщина

 Досить складним питанням в історії Корсунщини є участь корсунців у гайдамацькому русі 50 – 60-х рр. ХVІІІ ст. та в Коліївщині. У 2-й половині ХVІІІ ст. на Корсунщині посилився економічний і національний гніт українського населення. Тут існували шляхетські маєтки, де переважали чинш і натуральна форма ренти. Ці маєтки заселялися шляхом створення слобод на 5 – 6 років. Шляхта відчувала гостру потребу робочої сили і тому надавала підтримку тим, хто поселявся в її маєтках. У Корсунському старостві у 1765 р. з 1364 будинків було 114 слобідських [2, Ч. VII, Т. 3, 36-39].

Після закінчення строку слобод повинністю посполитих стала невелика грошова рента (6 зл. від тягла), що поєднувалася з натуральним оброком (птицею, яйцями, медом). У 1765 р. населення Корсунського староства платило 10556 зл. 10 грошей (гр.) чиншу [2, Ч.VII, Т. 3, 34-39]. Частина     посполитих,     що   не   мала       майна, наймалася на роботу в заможні селянські господарства, поташні буди та гуральні.

Постійна загроза втрати робочої сили обмежувала шляхтичів у збільшенні чиншу. Тому важливою для них статтею доходу була пропінація. Вона та інші форми оренди перетворювалася на постійно діюче джерело надходжень коштів. Оренда і посесія ставали важливою рисою в організації шляхетських маєтків. У Корсунському старостві 1765 р. оренда складала 32471 зл. [2, Ч.VII, Т.3, 34-39]. Шляхта здавала в оренду міста і села зі всіма своїми правами  на шинки, млини, селітряні варниці, гуральні та ін. Діяльність орендарів (в основному євреїв – у 1765 р. у Корсуні їх було 17 дворів [2, Ч. VII, Т. 3, 34]) у декілька разів збільшила визиск з посполитих і спричинила масове розорення безпосередніх виробників.

Найбільше невдоволення у населення викликало введення відробітної ренти – панщини.

Адже саме 1768 р. у більшості селян-поселенців закінчувався строк слобод. Поява відробітної ренти викликала непокору населення. Багато посполитих почали тікати на Лівобережжя і Запоріжжя, тому введення панщини гальмувалося. На 1765 р. у Корсунському старостві було лише 25 будинків, мешканці яких були вільними [2, Ч. VII, Т. 3, 34-39].

Важливе значення для економіки Корсунщини у 2-й половині XVIII ст. мав розвиток міст та промислів. У шляхетських маєтках все частіше з’являлися підприємства мануфактурного типу з виготовлення тканин, горілчаних напоїв, скла, поташу і обробки металів. 

За люстрацією 1765 р. у Корсунському старостві було 28 млинів: 15 – під Корсунем, 5 – у Квітках, по 2 – у Тарасівці та Селищі, по 1 – у Гарбузині, Виграєві, Дацьках та Петрушках. З пасік за рік отримували 176 зл. 24 гр. прибутку [2, Ч. VII, Т. 3, 40]. Все більша кількість населення краю займалася ремеслами. Розширювалась і ярмаркова торгівля. Так, у 50-х рр. XVIII ст. у Корсуні проходив традиційний травневий ярмарок [9].

До економічних утисків додався і релігійний гніт. Надії на зміни з’явилися 1764 р. з обранням польським королем Станіслава-Августа Понятовського. До нього звернувся зі скаргою на утиски від уніатів ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседик Значко-Яворський. Він поширював і “давні трактати”, спрямовані на захист православної віри в містах і селах. Більшість посполитих-уніатів виявила бажання повернутися в православ’я.

У відповідь уніатський митрополит Володимир Володкович 1766 р. послав свого урядовця з озброєним загоном, який карав посполитих і священиків, котрі відмовилися від уніатства. Про це 1768 р. повідомлялося у скарзі канівського міщанина Сидора Івановича, який подав її від імені громадян Київського і Брацлавського воєводств: “[Піддані], мешкаючи як в маєтках його милості короля .., так і в ... Корсунському ... та інших староствах.., боячись їх милостей громадян, що мешкають у згаданих староствах .., незважаючи на видані проти гнобителів публічні постанови і на те, що багато світських і духовних осіб у староствах ... з числа їх милостей громадян через збереження греко-уніатської релігії перенесли в різний час побої, ув’язнення, захоплення маєтків, смертельні муки з боку греко-уніатського духовенства, різних жовнірів та інших властей, що перебували в українських краях. У 1766 р. це громадяни особливо відчули. Одних обдерли, пограбували, знищили дощенту, внаслідок безжалісних побоїв різними знаряддями замордували, інших, невинних, покарали смертно, ще інших нестерпно кривдили і утискали” [3, 481]. Все це викликало невдоволення українського населення.

У 50-х рр. ХVIII ст. на території Корсунщини польська адміністрація намагалася придушити будь-які форми опору місцевого населення. Але каральні заходи не зупиняли гайдамаків. Проти поляків активно боролися розрізнені гайдамацькі загони, які діяли на території Південної Київщини. Через дії польських загонів, а також російських військ, гайдамаки були витиснуті в непрохідні ліси і болота.

Лише наприкінці 50-х рр. ХVIII ст. відбулося деяке пожвавлення гайдамацького руху. На початку 60-х рр. він поступово наростав. У 1760 р. поблизу Корсуня загони гайдамаків палили шляхетські будинки, розорюючи їх [5 ,94]. Про поширення гайдамацького руху говорить указ російської імператриці Катерини ІІ до православних Речі Посполитої: “Селяни не підкорялись своїм панам як владі, розпочали в різних місцях убивства та інші противні Богу насилля. Відомо нам, що, піднявши повстання, у більшості випадків.., вони грішать проти законної влади” [10, 25].

Про поширення діяльності гайдамаків у краї писав 1766 р. ігумен Христинопільського монастиря Корнелій Сорочинський: “Народ грецького віросповідання ... був ворожий польському народові і тим, що об’єдналися зі святою римською церквою ... задумали спосіб оборони на випадок нападу та змушування до унії. З цією метою обрали собі ватажками кількох козаків...” [11, 20-21].

У відповідь на виступи гайдамаків Варшавський сейм 1766 р. ухвалив постанову, яка оголошувала ворогом кожного шляхтича, схильного захищати інтереси православного населення. Але через спротив Росії сейм у лютому 1768 р. зрівняв у правах православних з католиками. Було також прийнято постанову, яка забороняла шляхтичам карати посполитих смертю.

Ці сеймові постанови викликали протест магнатів і шляхти. 29 лютого 1768 р. у м. Барі на Поділлі вони створили конфедерацію – військове і політичне об’єднання, метою якого було збереження старих прав і привілеїв. Конфедерати вимагали скасувати ці постанови. Барська конфедерація звернулася до шляхти всіх воєводств із закликом об’єднатися й почати розправу над православними. Вона вимагала скинути короля, ліквідувати православні парафії, запровадити уніатство для всього населення Правобережної України.       

Дії загонів конфедератів супроводжувалися нечуваними репресіями над українським населенням. За відмову прийняти уніатство посполитих і міщан жорстоко карали, а то й вбивали. Ці дії і стали безпосередньо причиною вибуху народного повстання, відомого в історії під назвою “Коліївщина”. Назва повстання походить від слова “колій” – м’ясник, який коле худобу. Так називали і гайдамаків, які різали (кололи) поляків та євреїв. Тому Коліївщина – це повстання “коліїв” і це слово може вживатися у значенні “різанина”. Однак деякі історики вважають, що назва повстання походить від російського слова “кол”. Оскільки в українській мові слово “кол” відповідає слову “кіл”, то тоді б повстання називалося “Кілківщина”, проте така назва історично не зафіксована.

Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр розташувався козацький загін на чолі з запорізьким козаком Максимом Ієвлевичем Залізняком. До цього загону швидко почали приєднуватися селяни, міщани, “польські” і запорізькі козаки. У Холодному Яру повстанці почали збирати “охочих людей в козаки для захищення від поляків благочестя і недопущення до умервщлення, що не хочуть прийняти унію християнського народу...” й готових боротися проти конфедератів і євреїв [10, 24]. На козацькій раді М. Залізняк був обраний полковником гайдамацького війська. 18 травня 1768 р. повстанці виступили на волость.

Загони Залізняка вирушили через Смілу і Черкаси на Корсунь, а далі – на Богуслав, Канів, Мошни і Лисянку. Як зазначалося в протоколі допиту запорізького козака Дем’яна Чернявщенка, гайдамаки “Корсунь.., Стеблів ... і навколишні багато сіл розоряли, з деяких з цих міст, де могли знайти гармати і гаковиці, забрали з собою” [3, 367]. Місцеве населення радо приєднувалося до повстанців.

Про діяльність М. Залізняка на Корсунщині ми дізнаємося зі справи про вбивство уніатського священика с. Завадівки Миколи Фалінковського, що була вписана до Коденської судової книги. У ній зазначалося, що коли М. Залізняк став з військом у Корсуні, то до нього повинні були різні громади прислати своїх представників з запевненнями вірності. Завадівчани через незнання цього не зробили. Тому Залізняк послав у Завадівку загін з 8 козаків. Вони напали там на будинок уніатського священика  М. Фалінковського і пограбували його. Жінку його висікли, а сина Василія забрали до Корсуня. У Завадівці Грицько Василенко і Лазар Яременко  піймали і Фалінковського.

У цей час православний священик Іван Старшевський, отаман Савка Війт, ктитор Іван Василенко та інші поїхали до Корсуня з затриманим Фалінковським. У Корсуні його з сином розстріляли за те, що вони, будучи православними, перейшли в уніатство. Представникам завадівчан пообіцяли, що їхнє село вбережуть від пограбувань. Але в цей час невідомі розбійники напали “на Завадівський двір та оренду і пограбували те й інше” [14, 24-28].

Після Корсуня гайдамаки рушили на Богуслав, а звідти – на Лисянку. Справа про вбивство Фалінковського дає змогу нам дещо розширити свої знання про Корсунську фортецю. Докладно вона описана в люстрації 1765 р. За нею корсунський замок мав “квадратну форму з чотирма бастіонами; навколо замку був глибокий рів і дубовий палісад. До нього можна в’їхати по розвідному мосту, у кінці якого були ворота з бійницями над ними; у брамі була кімната для козаків”. За брамою знаходилась “будівля, де був альков і гардероб. На другому поверсі знаходилось літнє помешкання. Посередині замку знаходився будинок губернатора з двома хатами і двома альтанками. 3боку була кухня, а біля неї казарми для козаків, стайня й возівня” [1, 33-34]. Донині  чітко простежуються фрагменти бастіонів і валів.

У справі Фалінковського зазначається, що завадівці, під’їхавши до Корсуня, зупинилися “перед баштою, перед самим замком, де жив Залізняк”. Це говорить про те, що резиденція ватажка повстанців була саме в Корсунському замку. Згадується тут також і корсунська в’язниця: “Попа уніатського Фалінковського кинули зі схилу до ями, влаштованої при дідинці (замку. – С.С.) ...” [14, 26-28]. Про корсунську в’язницю говорилося і на допиті гайдамаки Михайла Казана, де зазначалося, що його поляки піймали і засадили “до корсунської кордегардії (в’язниці. – С.С.)” [14, 109].        

На околицях Корсуня було організовано загони гайдамаків. На півдні Київщини, куди входила і Корсунщина, їх було 8-9. Через поширення повстання поляки не безпідставно почали побоюватися “нової Хмельниччини” [5, 112]. Незабаром Коліївщина охопила майже всю Київщину й Брацлавщину, почала поширюватися на Поділля і Волинь. Шляхта масово почала тікати на захід. Ті, хто залишився, а також ксьондзи та євреї були вбиті.

У районі Корсуня діяв загін Івана Романченка, про діяльність якого йдеться у справі Івана Мельника, вміщеній до Коденської судової книги. Цей І. Мельник був вихідцем з Лівобережжя, потім оселився  в с. Квітках, оскільки “жителі недавньої руїни все ще відчували залишки старої пустелі і для нормального людського життя, у знову оживших селах, їм потрібні були люди і люди”. З початком Коліївщини Мельник з запорожцем Лапою приєднався до Романченка в Ольшані. Цей загін вирушив проти татар у Степ, але на березі Гірського Тікича він був розпущений. Перед цим гайдамаки Романченка напали на Квітки, пограбували і спалили село. Через це, повернувшись, Мельник вимушений був забрати свою сім’ю і виїхати. Але в с. Красносіллі його затримали квітчанські люди і видали в Корсунь на суд [14, 90-91].

На червень 1768 р. повстанці підійшли до Умані, найпотужнішої фортеці Правобережжя. Як зазначалося в опротестуванні С. Потоцьким позову колишнього полковника уманських надвірних козаків Обуха-Вощатинського від    1773 р.,  повстання “через Корсунь та Лисянку наближалося до Уманщини ...” [13, 112]. 9 червня гайдамаки оточили місто. На їхній бік перейшов сотник надвірного полку Іван Гонта. 10 червня місто було взяте.

Зі взяттям Умані гайдамаки почали налагоджувати нормальне життя на визволеній території. Вони прагнули до збереження громадянського миру і припинення міжконфесійних конфліктів. М. Залізняка було обрано гетьманом. Гайдамацьке військо було поділене на 16 сотень, які очолювали сотники. Було видано “Універсал до польських селян” аноніма. У ньому проголошувалася ліквідація всіх шляхетських привілеїв, знищувалися унія і панщина: “Панщину відбувати ніколи більше не будете, жито і всякий хліб будете збирати на свою користь, сіно будете косити тільки для себе” [11, 22]. У містах і селах було створено самоврядування за козацьким зразком.   М.Залізняк призначав отаманів, яким доручав управляти на тій чи іншій території, давав подорожні листи купцям та іншим особам. Він вершив і суд.

Після взяття Умані М. Залізняк почав посилати загони на Брацлавщину і Волинь. У червні-липні 1768 р. на Правобережній Україні діяло близько 30 повстанських загонів, які контролювали значну територію.

Річ Посполита не могла впоратися з повстанням своїми силами і вимушена була просити допомоги в Російської імперії. Боячись, що визвольний рух перекинеться на Лівобережжя, Росія у другій половині червня 1768 р. до Корсунського   та    інших    повсталих     староств направила свої війська [12, 76]. Гайдамаки довіряли росіянам, і їм вдалося без особливих зусиль розпорошити їхні загони, а ватажків повстання – М. Залізняка та І. Гонту – полонити. Протягом липня-серпня 1768 р. більшість гайдамацьких загонів була розгромлена. Але повстання остаточно не вдалося придушити.

Наприкінці 1768 р. відбувалися тяжкі бої польських військ з залишками гайдамаків. Так, у листі шляхтича Суходольського до графа Браницького зазначалося: “Недавно через Усятин, проїжджаючи Корсунь .., і прибувши благополучно в означене місто, застав я вторинні заколоти, через які я вимушений був їхати у Білу Церкву”. Біля Корсуня ж “гайдамаки великими купами нападаючи, і невинних людей нелюдськи мучаючи, тобто дворян, хазяїв і жидів, б’ють і грабують” [3, 473].

Гайдамацькі виступи не припинялися і з початком 1769 р. Так, у своєму листі невідомий польський шляхтич до невідомого писав: “Гультяї мають знаходитись у Драбівці, за Корсунем на острові. Одразу ж ... він (російський секунд-майор П. Войнич. – С.С.) вирушив з артилерією і з людьми. Він наказав по селах, щоб гультяїв забивали, щоб не вірили їхнім фальшивим указам, щоб своїх панів приводили і поважали, декларуючи своє підданство. Селяни дуже неприхильні до злого, і пристрашені гайдамаки ховаються у богуславських, коповацьких і таращанських лісах” [6, 20].

Але поступово польській владі вдалося звести діяльність гайдамацьких загонів нанівець. І протягом кількох років гайдамацький рух на Корсунщині повністю згас. Після цього тут залишилася руїна та майже безлюдна пустеля. Сюди боялися приїжджати польські власники, пам’ятаючи про криваві події Коліївщини. Першим, хто зважився приїхати в свої східні володіння, був корсунський староста Станіслав Понятовський. Тоді розпочалася новий етап в історії Корсуня і його округи.

Отже, незважаючи на значний тиск польської адміністрації, діяльність гайдамаків у районі Корсуня протягом 50 – 60-х рр. ХVIII ст. посилилась і, врешті-решт, вилилася в могутнє антипольське повстання – Коліївщину, яке стало найвищим проявом гайдамацтва. Це повстання відрізнялося від гайдамацького руху якісно вищим рівнем організації, глибшою суспільною свідомістю селян і козаків, ширшою соціальною базою. Коліївщина нагадувала форму боротьби, як визвольна війна, тоді як рух гайдамаків – це боротьба дрібних загонів.

 

Список використаних джерел та літератури:

1. Антонович В.Б. Исследование о гайдамачестве // Моя сповідь. – К.: Либідь, 1996. – С. 372-456.

2. Архив Юго-Западной России. – К., 1876. – Ч. ІІІ. – Т. 3; 1905. – Ч. XVII. – Т. 3.

3. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1970. – 660 с.

4. Зінченко А.Л. З історії селянського руху на Правобережній Україні у XVIII – першій половині ХІХ ст. // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1991. – № 1. – С. 36-45.

5. Лола Ю.А. Гайдамацький рух на Україні в 20 – 30-ті рр. ХVІІІ ст. – К.: Наукова думка, 1965. – 132 с.

6. Мицик Ю.А. Листи шляхтича Завадського про Коліївщину // Корсунський часопис. – 1996. – № 3. – С. 18-20.

7.  Мицик Ю.А. Перша згадка про гайдамаків // УІЖ. – 1981. – № 10. –     С. 126-128.

 

8. Мишко Д.І. Боротьба трудящих мас Правобережної України напередодні Коліївщини за своє

 визволення  і возз’єднання з Росією (30 – 50-ті роки XVIII

cт.) // Коліївщина 1768 (далі – Коліївщина ...). – К.: Наукова думка, 1970. – С. 45-55.

9. Про напади гайдамацького загону Олексія Ляха на шляхту та орендарів. 1750 р. // Центральний державний історичний архів у м.Києві. – Ф. 56, оп. 3, спр. 878.

10. Смолій В.А. Деякі дискусійні питання історії Коліївщини // УІЖ. – 1993. – № 10. – 21-29.

11. Смолій В.А. Традиції визвольної війни 1648 – 1654 рр. // УІЖ – 1991. – № 1. – С. 13-23.

12. Стецюк К.І. Коліївщина – велике народно-визвольне антифеодальне повстання на Україні XVIII cт. // Коліївщина … – С. 66-80.

13. Храбан Г.Ю. Два документи про Коліївщину // УІЖ. – 1966. – № 2. – С. 111-113.

14. Шульгин Я. Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов. – К., 1890. – 185 с.