22 травня – важлива дата і пам’ятний день для кожного українця. Цього дня, 158 років тому, відбулося перепоховання праху Тараса Шевченка в Каневі. Незадовго до смерті поет написав вірш, в якому ніби підвів підсумки свого життя і зібрався перейти межу вічності:
Чи не покинуть нам, небого, 
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога, 
Почимчикуєм спочивать
Дорога до вічного притулку Тараса Шевченка виявилася дійсно далекою, довгою і тяжкою.
Поховали поета спочатку в Санкт-Петербурзі, на Смоленському кладовищі. Тарас Григорович помер, не залишивши офіційного заповіту. Через це його друзям довелося подолати багато проблем, щоб поховати Шевченка в українській землі. Земляки ще в день смерті Т. Шевченка вирішили зробити все, щоб перевезти його тіло в Україну. Однак питання, де саме поховати Шевченка, ще довго не було остаточно вирішеним. Перепохованням займалися близькі друзі поета – Григорій Честахівський та брати Михайло і Олександр Лазаревські. 8 травня 1861 року домовина була викопана, перевезена на Московський (Миколаївський) вокзал і залізницею доправлена до Москви, потім – через всю Росiю, із пiвночi на пiвдень, – до Канева. Перевезення домовини тривало 14 дiб. У Києві в церкві Різдва Христового на Подолі з Тарасом прощалося багато киян, серед яких були студенти, зокрема, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Михайло Драгоманов, Тадей Рильський. Із Шевченком прощалися Платон Симиренко, Володимир Антонович. Помітили, як до домовини підійшла жінка, обличчя якої через траурну вуаль ніхто не побачив, мовчки поклала вінок і зникла. Дехто вважав, що це була княжна Варвара Рєпніна, яка була закохана в поета. Зустрічав у Києві прах Кобзаря і Варфоломій Шевченко з родиною, який на той час ще мешкав і працював у Корсуні. 
Була думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Але Григорій Честахівський відстояв поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». Про це також йшла мова в листі Варфоломія Шевченка до М. Лазаревського. Він писав про місце біля Канева, що дуже сподобалося Тарасові і яке він хотів придбати для садиби. З Києва 20 травня домовину на пароплаві «Кременчук» перевезли до Канева. У листі начальника повітової поліції до київського генерал-губернатора є список із 24 осіб, які на пароплаві супроводжували прах Шевченка. Першими в списку вказані Варфоломій Шевченко та його родина. 
Дві доби домовина з тілом стояла в Успенському соборі, а 22 травня, після панахиди, повезли Кобзаря на Чернечу гору. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому. Як рушили од церкви, то везли парубоцтво, чоловіки й наша київська громада», – згадував Григорій Честахівський. Біля могили зiбралося кiлька тисяч людей, було виголошено проповiдi та промови. Похорон тривав цілий день. Поховали Шевченка о 7 годині вечора. Канiвці й жителi навколишнiх сiл два мiсяцi пеленами, хустинами, торбинками й кошиками носили землю з ближніх ярiв на могилу Тараса, обкладали її камiнням. Поступово над мiсцем поховання Шевченка вирiс пагорб у кiлька метрiв заввишки. На могилi встановили великий дубовий хрест. 
Понад 30 років, до останніх своїх днів, клопотався про збереження й упорядкування Тарасової могили Варфоломій Шевченко. У 1869 році з великими труднощами йому вдалося орендувати ґрунт із могилою. Відтоді він щороку платив орендну плату – 2 карбованці сріблом. У 1884 році його ж турботами тут було встановлено чавунний хрест, збудовано хату для сторожа. У 1891 році міська дума продала землю В. Шевченку, яку він хотів подарувати місту Каневу із банківським рахунком у 3 тисячі карбованців сріблом, із щорічних відсотків з якого місто могло достойно впорядковувати могилу. Але дума дар не прийняла. Перед смертю Варфоломій передав у спадщину землю з могилою синові Андрію. Андрій Шевченко передав успадковану землю Товариству щодо благоустрою та охорони могили Шевченка, однак київський губернатор заборонив його діяльність. Так догляд за могилою і залишився справою канівської думи, яка утриманням могили Кобзаря не переймалася. 
Могила Шевченка стала для українців місцем паломництва, а Чернечу гору почали називати ще й Тарасовою. Кожний свідомий українець вважає за святий обов’язок хоч раз за життя відвідати могилу і вклонитися Кобзареві.
Автор тексту Олена Райкова, старший науковий співробітник