Корсунь-Шевченкiвський державний iсторико-культурний заповiдник

   Авраменко Василь (Кирилович; 22.03.1895, м. Стеблів, нині смт Корсунь-Шевченківського району – 06.05.1981, Нью-Йорк, США) – всесвітньовідомий хореограф, кінопродуцент.

Десятиліттями ім'я Василя Авраменка не було відоме широкому загалу українців і лише завдяки старанням Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, її голови доктора мистецтвознавства, члена-кореспондента Академії мистецтв України Олександра Федорука і мецената Маріяна Коця спадщина Василя Авраменка, а отже, і його ім'я у 1993 р. повернулись на батьківщину. Значна кількість предметів з переданої в Україну спадщини нині зберігається у фондах Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника.

Серед дослідників життєвого та творчого шляху Василя Авраменка насамперед варто назвати письменницю Ірену Книш, Маріяна Коця, дослідницю українських етнокультурних традицій, доктора історичних наук Валентину Борисенко. Спадщиною Василя Авраменка в Канаді нині опікується Ірина Балан.  У Бібліотеці-Архіві Канади в Оттаві (Librare and Archives Canada), (шифр R6747-0-8-E),  зберігається 10,91 м документів на паперових носіях, 1921 фотографія, 9 офсетних літографій, 40 бобін кіноплівки, 8 оптичних фонограм, 3 магнітофонні фонограми. Досить цінним є листування Василя Авраменка (фонд MG31, D87) із його рідними й українським громадсько-політичним діячем Іваном Боберським. Листи були скопійовані доктором історичних наук отцем Юрієм Мициком і кандидатом історичних наук Інною Тарасенко й опубліковані на сторінках «Корсунського часопису» №35-36, 37.

Народився Василь Авраменко в багатодітній селянській родині Кирила Авраменка й Олександри Довбуш. Досить мало збереглося інформації про його дитячі роки, які закінчилися в чотири роки, коли померла мати. Відомо, що він був наймолодшим серед п'ятьох братів (Андріан, Гаврило, Омелько, ?) і сестри Люби. Із десяти років Василь самостійно заробляв собі на життя: наймитував підпасичем, по п'ятницях і суботах прибирав у домі для приїжджих, який утримував Лейба.

Слухаючи на родинах, хрестинах та інших святах як співають стеблівці, малий Василько і собі наспівував українські народні пісні. Однак найбільше він любив танцювати. Спостерігав на весіллях, як витанцьовують дружки та бояри і повторював за ними всі рухи.

Підлітком поїхав Василь до брата в Донецьку область, а в 16 років вже був на Далекому Сході, де жили його  брати, зокрема,  брат Андріан. У «Корсунському часописі» (№35-36) опубліковано листування між Василем Авраменком і братом Андріаном, а також його сином Ониськом. Їх варто прочитати кожному, хто переймається долею України.

У Владивостоці Василь пішов працювати прибиральником в Інституті східних мов. Закінчив вечірні учительські курси, а через три роки склав іспит на народного учителя.

У 1915 р. до Владивостока завітала мандрівна Російсько-малоросійська трупа артистів із виставами "Запорожець за Дунаєм", "Наталка-Полтавка", "Ой, не ходи, Грицю …". Подивившись вистави, Василь Авраменко вирішив стати танцюристом.

У 1916 (1915) р. він був призваний до війська. Після військової школи підстаршин опинився в піхотній армії. Його служба проходила в Омську, Іркутську, Брянську та Петербурзі.

Після завершення Першої світової війни Василь Авраменко продовжив військову службу в армії Української Народної Республіки. Про участь Василя Авраменка у визвольних змаганнях 1917 – 1921 рр. свідчать його спогади «На хвилях революційних подій», опубліковані у 1978 р. в альманасі «Свобода» (№1).  Саме в них Василь Авраменко розповів про свою знайомство з Симоном Петлюрою в Мінську, куди він приїхав під час відпустки після поранення і де відбувся з’їзд вояків-українців Західного фронту (квітень 1917 р.). Це знайомство змінило його життя. Під тиском Симона Петлюри він пішов навчатися до Драматичної школи ім. М. Лисенка (м. Київ), серед викладачів якої був Василь Миколайович Костів-Верховинець. Однак навчався він недовго, бо, як  зазначив  у своїх спогадах, «почалися великі військові події, включно з Крутами». За участь у Визвольних змаганнях 1917–1921 рр. Василь Авраменко був нагороджений хрестом Симона Петлюри, орденом «Карпатська Січ».

Після  поразки  Визвольних  змагань  і  встановлення  радянської  влади  Василь Авраменко разом із театром Садовського назавжди залишив Україну. У лютому 1921 р. він разом із іншими артистами театру прибув до Каліського табору інтернованих колишньої УНР. Саме тут, у таборі, він заснував свою першу школу українського національного танку. Проживаючи в Галичині, упродовж трьох місяців Авраменко зі своєю гастрольною групою влаштував 72 концерти. Перед кожним концертом Василь Авраменко або хтось із його трупи обов'язково виступав із доповіддю про український народний танок.

У листопаді 1922 р. Авраменко переїхав на Волинь, де також створив школи танку в Ковелі, Луцьку, у Рівному, Олександрові, Кременцю, Межиричі й інших містечках. Із Волині переїхав на Холмщину, де відкрив школу в м. Холмі, потім – школа в Бересті на Поліссі, а згодом повернувся до Галичини, де відкрив школи у Львові, Станіславові, Коломиї, Тернополі, Стрию, Перемишлі.

У 1924 р., уникаючи переслідувань польської поліції, він покинув Україну й емігрував до Чехословаччини. Спочатку він прибув до Праги, а потім до Падєбрада, де відкрив школу українського танку для студентів Української господарської академії. У 1925 р. серед учнів його танкової школи були 19-річна студентка Олена Шовгенова (Теліга) і старшина армії УНР 26-річний Михайло Теліга. У таборі інтернованої української стрілецької бригади Січових стрільців у м. Юзеф до школи Авраменка записалось 150 стрільців. Перший виступ відбувся 19 грудня 1924 р.

У цей час відбулося знайомство з Юрієм Гассаном, який жив у Канаді, і Василь Авраменко вирішив емігрувати з Європи. При від’їзді Василя Авраменка Олена Теліга звернулася до нього з такими словами: «Слава ж тобі, Сину Народу Нашого! Бо ти один із тих, що, кохаючи край рідний братерською любов’ю, зливаєш в єдине велике українське море й наддніпрянців і наддністрянців, гуцулів і буковинців і тих, що люблять народ наш!.. Працюй надалі й танком завзятим воскреси запорозькі серця в дітях України, бо з ними воскресне й вільна соборна Україна!». У 1925 р. у Дальменгорсті (Німеччина) він заснував школу українського народного танку і 28 листопада дав свій останній концерт в Європі.

12 грудня 1925 р. Василь Авраменко прибув до Торонто (Канада). А вже у серпні 1926 р. виступ 80 танцюристів Авраменка на Канадській Національній Виставі в Торонто був тріумфальним. Глядачі були вражені самобутнім українським хореографічним мистецтвом.

Восени 1926 р. Василь Авраменко переїздить до Лейкгеда, а потім – до Вінніпеґа і Саскатуна. В усіх містах він відкривав школи українського народного танцю і готував інструкторів. Восени 1927 р. Василь Авраменко зі своїми інструкторами провів 70-денне турне Канадою.

 

 

 

 

 

 

 

 

У 1928 р. Авраменко переїхав до Сполучених Штатів Америки, до Нью-Йорка. Перша школа українського танцю в США була ним відкрита  в Детройті, а всього було відкрито 71 школу. Найвеличнішим був концерт в Метрополітен-опера в Нью-Йорку, в якому взяло участь 500 танцюристів школи Василя Авраменка і мішаний хор кількістю 100 осіб. 35-річний балетмейстер Василь Авраменко був водночас і режисером дійства. Так почався нестримний похід українського танку по землі  Дж. Вашингтона.

16 червня 1928 р. Василь Авраменко одружився з 19-літньою Павліною Гарболінською, однією з його танцюристок із Вінніпеґа. Весілля відбулось у Чикаго. У 1929 р. у них народилася донька  Оксана. На той час подружжя мало власне помешкання в Нью-Йорку. Однак у  1936 р. їх сім'я розпалась.

1932 р. Авраменко почав співпрацювати з Олександром Кошицем, який заснував український хор. Спільні виступи їх колективів були організовані в північно-східних містах США. Виступи були досить успішними, але фінансово збитковими. Авраменко все частіше почав потрапляти до списку боржників. Його залишило багато інструкторів, з якими він працював у 1920-х рр. Проте Авраменко продовжував організовувати концерти й семінари, пропагуючи український танок, як невід'ємну частину української історії.

У 1935 р. група танцюристів з Балтимора під проводом Василя Авраменка виступила в Білому домі у Вашингтоні, після концерту в знак пошани видатний хореограф був прийнятий дружиною Президента Елеонорою Рузвельт.

 

 

 

 

 

 

 

 

Василь Авраменко постійно подорожував країнами світу. І в кожному місті, куди б він не приїздив, створював танцювальні школи, пропагуючи український народний танок і балет. У 1947 р. він видав у Вінніпезі власним коштом  книгу "Українські національні танки, музика і стрій", у якій написав, що потрібно "плекати при школі український танок для нашої молоді, починаючи навчати її своїх танків від діточок".

Паралельно з танцями, Василь Авраменко займався  продюсеруванням фільмів. Ще у 1934 р. він створив корпорацію "Авраменко-фільм". У 1936 р. випустив художній повнометражний фільм "Наталка-Полтавка", а у 1939 р. – "Запорожець за Дунаєм". Для  зйомок фільму він зібрав понад 70 тис. доларів США. Він був першим українцем в США, хто поставив художні повнометражні фільми з історії України. У роки Другої світової війни Авраменко випустив фільм "Трагедія Карпатської України". Це хроніко-документальна стрічка про одну з трагічних сторінок визвольної боротьби українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У 1955 р. Авраменко випустив повнометражний фільм "Тріумф українського танку", матеріали до якого він збирав упродовж 25 років. Серед відомих фільмів Василя Авраменка є також "Перший світовий конгрес українців", "Музей Визвольної боротьби Садовського", "Другий Ватиканський собор". "Фестивалі української фільмової продукції  В. Авраменка" відбувалися в багатьох країнах світу, зокрема, такий фестиваль відбувся 26 червня 1970 р. у Женеві.

Василь Авраменко завжди вирізнявся своєю активною громадянською позицією. 23 грудня 1954 р. за участь у боротьбі за волю України його було нагороджено "Хрестом Українського козацтва". Грамота про нагородження Хрестом підписана головою Ради Хреста М. Симашкевичем-Дніпровим. У 1974 р. за визначні заслуги перед "Українською Спільнотою в Канаді" він був нагороджений Президією Комітету Українців Канади  пам'ятним Шевченківським медальйоном і грамотою. 29 серпня 1976 р. Українська католицька парафія святого Йосифа м.Чикаго обрала Василя Авраменка "Українцем року".

Усе своє життя Василь Авраменко жив для України. Виступи його танцювальних колективів завжди проходили під жовто-блакитним прапором. Він часто повторював: "Ми маємо працювати для України не лише тоді, коли нас будуть вітати … але й тоді, коли не схочуть з нами знатися, а навіть камінням кинуть".

У 1977 р. величезний архів Василя Авраменка за сприяння канадського сенатора, громадського діяча Павла Юзика був переданий до Бібліотеки-Архіву Канади в Оттаві. Цього ж року, 28 липня, прем'єр-міністр Канади П'єр Е. Трюмо особисто  привітав В. Авраменка з 50-річчям його праці в Канаді.

Упродовж семи останніх років свого життя  Василь Авраменко проживав у родині Маріяна та Іванки Коць, у Нью-Йорку, які надали йому притулок. Лікарську опіку над хворим Авраменком здійснювали доктор Климентій Г. Рогозинський і доктор Остап Баран. Помер він у середу, 6 травня 1981 р., об 11.25. Панахида відбулась у п'ятницю, 8 травня, о 7 годині вечора в похоронному закладі П. Яреми. Поминальну службу провів архієпископ Кир Ісидор Борецький.

Незадовго до смерті (24 березня 1981 р.) Василь Авраменко склав заповіт, у якому, зокрема, зазначив: "Я вирішив, щоб мене кремували і мій прах захоронили  на вільній Україні, в рідному Стеблеві ... Мої архіви разом з прахом повинні бути повернуті на вільну Україну" (24 березня 1981 р.). Його воля була  виконана у травні 1993 р. Сьогодні прах Василя Авраменка покоїться на Заросянському цвинтарі у смт Стеблеві, де скульптор Іван Сонсядло, член Національної спілки художників України, встановив пам’ятник.  У рамках культурно-освітнього проекту «Українській революції 1917–1921 років – 100 років» за ініціативи Заповідника і особистої підтримки учасника бойових дій на Сході України Олега Собченка на садибі Головинських у смт Стеблеві 17 грудня 2018 р. встановлено пам’ятний знак сотнику армії УНР Василю Авраменку. До його встановлення долучився депутатський корпус Стеблівської об’єднаної територіальної громади (селищний голова Олексій Данільченко); благодійний фонд «Героїка», директор «Вибухпрому» Олександр Мазур; приватні підприємці Олексій Альбін, Василь Тимощук, Владислав Кузів, Павло Марченко, Василь Кірічек, Володимир Воропай; співробітниця Українського інституту національної пам’яті Зоя Бойченко, волонтери з Канади Маріка Дубик Франко та Антон Брошняк-Контронео.

У фондах Заповідника зберігається значна колекція спадщини Василя Авраменка, котра надійшла з Канади в Україну у 1993, 2003 та 2004 рр.

Парасковія Степенькіна, кандидат історичних наук,  директор Корсунь-Шевченківського державного історико-

культурного заповідника