Корсунь-Шевченкiвський державний iсторико-культурний заповiдник

   Авраменко Василь (Кирилович; 22.03.1895, м. Стеблів, нині смт Корсунь-Шевченківського району – 06.05.1981, Нью-Йорк, США) – всесвітньовідомий хореограф, кінопродуцент.

Десятиліттями ім'я Василя Авраменка не було відоме широкому загалу українців і лише завдяки старанням Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, її голови доктора мистецтвознавства, члена-кореспондента Академії мистецтв України Олександра Касьяновича Федорука та мецената Мар'яна Коця спадщина Василя Авраменка, а отже, і його ім'я у 1993 р. повернулись на батьківщину. Значна кількість предметів з переданої в Україну спадщини нині зберігається у фондах Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника.

Серед дослідників життєвого та творчого шляху Василя Авраменка насамперед варто назвати Ірену Книш, Мар'яна Коця, Валентину Борисенко. На сьогодні спадщиною Василя Авраменка в Канаді опікується Ірина Балан.  Лише в архіві Оттави (шифр R6747-0-8-E)  зберігається 10,91 м документів на паперових носіях, 1921 фотографія, 9 офсетних літографій, 40 бобін кіноплівки, 8 оптичних фонограм, 3 магнітофонних фонограм.

Народився Василь Авраменко в багатодітній селянській родині Кирила Авраменка. Досить мало збереглося інформації про його дитячі роки, які закінчилися в чотири роки, коли померла мати. Відомо, що він був наймолодшим серед п'ятьох братів і сестри Люби. З десяти років Василь самостійно заробляв собі на життя: наймитував підпасичем, по п'ятницях і суботах прибирав у домі для приїжджих, який утримував Лейба.

Слухаючи на родинах, хрестинах та інших святах як співають стеблівці, малий Василько і собі наспівував українські народні пісні. Однак найбільше він любив танцювати. Спостерігав на весіллях, як витанцьовують дружки та бояри і повторював за ними всі рухи.

Підлітком поїхав Василь до брата в Донецьку область, а в 16 років вже був на Далекому Сході, де жили його  брати, зокрема,  брат Андріян, внучка якого Наталія Дмитрівна Назарова проживає нині у Владивостоці. У Владивостоці Василь пішов працювати прибиральником в Інституті східних мов. Закінчив вечірні учительські курси, а через три роки склав іспит на народного учителя.

У 1915 р. до Владивостока завітала мандрівна Російсько-малоросійська трупа артистів з виставами "Запорожець за Дунаєм", "Наталка-Полтавка", "Ой, не ходи, Грицю …". Подивившись вистави, Василь Авраменко вирішив стати танцюристом.

У 1916 (1915) р. він був призваний до війська. Після військової школи підстаршин опинився в піхотній армії. Служив в Омську, Іркутську, Брянську та Петербурзі.

Після завершення Першої світової війни Василь Авраменко продовжив військову службу в армії Української Народної Республіки. У 1917 р. відбулася його зустріч з Симоном Петлюрою, яка змінила його життя. Впродовж року Василь навчався в Драматичній школі ім. М. Лисенка (м. Київ), серед викладачів якої був Василь Миколайович Костів-Верховинець. Потім – навчання у Вищому інституті, праця в театрі Миколи Садовського. З того моменту почалося служіння Василя Авраменка українському театральному мистецтву і танцю.

Під тиском більшовицького війська уряд Української Народної Республіки відступив на захід. У 1921 р. Василь Авраменко разом із іншими артистами театру прибув до Каліського табору інтернованих. Саме тут, у таборі, він заснував свою першу школу українського танцю. Потім була заснована школа у Львові. Проживаючи в Галичині, упродовж трьох місяців Авраменко зі своєю гастрольною групою влаштував 72 концерти. Перед кожним концертом Василь Авраменко або хтось із його трупи обов'язково виступав із доповіддю про український народний танок.

У листопаді 1922 р. Авраменко переїхав на Волинь, де також створив школи українського танку. Уникаючи переслідувань польської поліції, він покинув Україну й емігрував до Чехословаччини. Спочатку він прибув до Праги, а потім до Падєбрада, де відкрив школу українського танку для студентів Української господарської академії. У таборі Січових стрільців у м. Юзеф до школи Авраменка записалось 150 стрільців. Перший виступ відбувся 19 грудня 1924 р.

У цей час відбулось знайомство з Юрієм Гассаном, який жив у Канаді, і Василь Авраменко вирішив емігрувати з Європи. У 1925 р. у Дальменгорсті (Німеччина) він заснував школу українського народного танку і 28 листопада дав свій останній концерт в Європі.

12 грудня 1925 р. Василь Авраменко прибув до Торонто (Канада). А вже у серпні 1926 р. виступ 80 танцюристів Авраменка на Канадській Національній Виставі в Торонто був тріумфальним. Глядачі були вражені самобутнім українським хореографічним мистецтвом.

Восени 1926 р. Василь Авраменко переїздить до Лейкгеда, а потім – до Вінніпега. В усіх містах він відкривав школи українського народного танцю і готував інструкторів. Восени 1927 р. Василь Авраменко зі своїми інструкторами провів 70-денне турне Канадою. З Вінніпега він переїжджає до Саскатуна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У 1928 р. Авраменко переїздить до Сполучених Штатів Америки, до Нью-Йорка. Перша школа українського танцю в США була ним відкрита  в Детройті, а всього було відкрито 71 школу. Найвеличнішим був концерт в Метрополітен-опера в Нью-Йорку, в якому взяло участь 500 танцюристів школи Василя Авраменка і мішаний хор кількістю 100 осіб. 35-річний балетмейстер Василь Авраменко був водночас і режисером дійства. Так почався нестримний похід українського танку по землі  Дж. Вашингтона.

16 червня 1928 р. Василь Авраменко одружився з 19-літньою Павліною Гарболінською, однією з його танцюристок із Вінніпега. Весілля відбулось у Чикаго. У 1929 р. у них народилася донька  Оксана. На той час подружжя мало власний будинок у Нью-Йорку. Однак у  1936 р. їх сім'я розпалась.

1932 р. Авраменко почав співпрацювати з Олександром Кошицем, який заснував український хор. Спільні виступи їх колективів були організовані в північно-східних містах США. Виступи були досить успішними, але фінансово збитковими. Авраменко все частіше почав потрапляти до списку боржників. Його залишило багато інструкторів, з якими він працював у 1920-х рр. Проте Авраменко продовжував організовувати концерти й семінари, пропагуючи український танок, як невід'ємну частину української історії.

У 1935 р. група танцюристів з Балтимора під проводом Василя Авраменка виступила в Білому домі у Вашингтоні, після концерту в знак пошани видатний хореограф був прийнятий дружиною Президента Елеонорою Рузвельт.

 

 

 

 

 

 

 

 

У 1946 р. на багатьох сценах Канади Авраменко поставив спектакль "Слава Канаді".

Василь Авраменко постійно подорожував країнами світу. І в кожному місті, куди б він не приїздив, створював танцювальні школи, пропагуючи український народний танок та балет. У 1947 р. він видав у Вінніпезі власним коштом  книгу "Українські національні танки, музика і стрій", у якій написав, що потрібно "плекати при школі український танок для нашої молоді, починаючи навчати її своїх танків від діточок".

Паралельно з танцями, Василь Авраменко займався  продюсеруванням фільмів. Ще у 1934 р. він створив корпорацію "Авраменко-фільм". У 1936 р. випустив художній повнометражний фільм "Наталка-Полтавка", а у 1939 р. – "Запорожець за Дунаєм". Для  зйомок фільму він зібрав понад 70 тис. доларів США. Він був першим українцем в США, хто поставив художні повнометражні фільми з історії України. У роки Другої світової війни Авраменко випустив фільм "Трагедія Карпатської України". Це хроніко-документальна стрічка про одну з трагічних сторінок визвольної боротьби українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

У 1955 р. Авраменко випустив повнометражний фільм "Тріумф українського танку". Матеріали до фільму він збирав упродовж 25 років. Серед відомих фільмів Василя Авраменка, зокрема, є "Перший світовий конгрес українців", "Музей Визвольної боротьби Садовського", "Другий Ватиканський собор". "Фестивалі української фільмової продукції  В. Авраменка" відбувалися в багатьох країнах світу, зокрема, такий фестиваль відбувся 26 червня 1970 р. у Женеві.

Василь Авраменко завжди вирізнявся своєю активною громадянською позицією. 23 грудня 1954 р. за участь у боротьбі за волю України його було нагороджено "Хрестом Українського козацтва". Грамота про нагородження Хрестом підписана головою Ради Хреста М. Симашкевичем-Дніпровим. У 1974 р. за визначні заслуги перед "Українською Спільнотою в Канаді" він був нагороджений Президією Комітету Українців Канади  пам'ятним Шевченківським медальйоном і грамотою. 29 серпня 1976 р. Українська католицька парафія святого Йосифа м.Чикаго обрала Василя Авраменка "Українцем року".

Все своє життя він жив для України. Виступи його танцювальних колективів завжди проходили під жовто-блакитним прапором. Він часто повторював: "Ми маємо працювати для України не лише тоді, коли нас будуть вітати … але й тоді, коли не схочуть з нами знатися, а навіть камінням кинуть".

20 січня 1976 р. В. Авраменко разом із ансамблем танцюристів "Слава України"брав участь у торжествах з приводу інаугурації президента США Р. Ніксона у м. Вашингтоні.

У 1977 р. величезний архів Василя Авраменка за сприяння канадського сенатора, громадського діяча Павла Юзика (1913 – 1986) був переданий до Бібліотеки й архівів Канади. Цього ж року, 28 липня, прем'єр-міністр Канади П'єр Е. Трюмо особисто  привітав В. Авраменка з 50-річчям його праці в Канаді.

Упродовж семи останніх років свого життя  Василь Авраменко проживав у родині Мар'яна та Іванки Коць, у Нью-Йорку, які надали йому притулок. Лікарську опіку над хворим Авраменком здійснювали доктор Климентій Г. Рогозинський і доктор Остап Баран. Помер він у середу, 6 травня 1981 р., об 11.25. Панахида відбулась у п'ятницю, 8 травня, о 7 годині вечора в похоронному закладі П. Яреми. Поминальну службу провів архієпископ Кир Ісидор Борецький.

Незадовго до смерті (24 березня 1981 р.) Василь Авраменко склав заповіт, у якому, зокрема, зазначив: "Я вирішив, щоб мене кремували і мій прах захоронили  на вільній Україні, в рідному Стеблеві ... Мої архіви разом з прахом повинні бути повернуті на вільну Україну" (24 березня 1981 р.). Його воля була  виконана у травні 1993 р. Сьогодні прах Василя Авраменка покоїться на Заросянському цвинтарі у смт Стеблеві.

У фондах Заповідника зберігається значна колекція спадщини Василя Авраменка, котра надійшла з Канади в Україну у 1993, 2003 та 2004 рр.

Степенькіна П.Я., директор Корсунь-

Шевченківського державного історико-

культурного заповідника